Акція емпатії. Як світ дивився фільм “Маріуполь. Невтрачена надія” від ОУП
“Цей фільм потрібно показувати усюди”, — прошепотів мені чех після того, як у брненському кінозалі включили світло. Шепотів він, щоб не порушити тишу. Глядачі розходилися мовчки, дехто витирав заплакані обличчя.
Цей момент тиші після закінчення фільму згадують всі організатори показів. “Гробове мовчання! Глядачі сидять приголомшені, ошелешені. Ніхто не рухається і не дихає. Чути лише поодинокі схлипування та шарудіння паперових серветок. Емоції настільки сильні, настільки глибокі, що навіть оплески були б недоречні”, — описує організатор французьких показів Стефан Дальмат. — “Кілька хвилин я віддаю данину цьому священному моменту роздумів і почуттів. Потім тихо порушую оглушливу тишу і розпочинаю дискусію”.
Гавр / Фото: Nicolas Nithart
Коли ми в Об’єднанні Українських Продюсерів (ОУП) задумували цю світову акцію емпатії, у нас була ідея змонтувати ролик з вражень глядачів після перегляду. Тепер я розумію, чому задум не вдався: підійти до людей у такому стані з камерою може далеко не кожний.
Показати фільм у містах, схожих на Маріуполь
Почалося все після того, як ми подивилися фільм, і стало зрозуміло, що це — про війну очима простих людей. У “Маріуполі. Невтрачена надія” п‘ять містян, спокійно і без страху, розказують, що вони бачили й думали, як діяли та що відбувалося у Маріуполі у перший місяць після вторгнення російського агресора. Нам здалося важливим, щоб люди у містах “таких же як це” відчули, що таке війна, прожили емоції та знайшли у собі солідарність.
Так з’явилася ідея провести міжнародну прем’єру фільму 24 серпня у благополучних містах світу, які, на наш погляд, є подібними Маріуполю. Критеріїв, за якими ми вибирали ці міста, було два — кількість населення та наявність порту та/або промислового, в ідеалі — металургійного, виробництва. Або місто-побратими Маріуполя. В крайньому випадку шукали просто можливість у країні, навіть якщо це була столиця, як наприклад, Женева, чи острів Самої у Таїланді.
Нью-Йорк, США
Згадує Ілона Шнейдер, продюсерка ОУП: “Почувши про необхідність втілити такий масштабний показ, я спочатку злякалась. Бо терміни були дуже стислі, а теплих контактів по світу ми практично не мали”.
Організаторам довелося згадали всіх своїх знайомих у вибраних містах, а також почати писати “по холодному”, знаходячи контакти українських громад в інтернеті. Ілона Шнейдер говорить, що після перших зумів була вражена готовністю та бажанням допомогти з організацією заходів, причому від зовсім незнайомих людей.
“Ми перейнялися ідеєю, щоб глядачі подумали, як би вони пережили атаки у Гамільтоні, місті, такому ж, як Маріуполь”, — коментує Маруся Трач-Голядик, Заступниця Голови Українського Канадського Конґресу. Гамільтон було обраний тому, що це — канадський центр сталеплавильного виробництва і третій за завантаженістю порт країни з населенням 536 тисяч (у Маріуполі — 446 тисяч).
Українські громади по всьому світу включалися в роботу. Віцепрезидентка Світового Конгресу Українців у країнах південної та південно-східної Азії, Африки, Австралії та Нової Зеландії Наталія Пошивайло-Таулер: “Мені написали з ОУП і запропонували організувати показ. Я зв’язалася з управою Українська Громада у штаті Вікторія, Австралія, ми домовилися про час і день. Показ відбувся у суботу 27 серпня в Українському громадському центрі міста Мельбурн”.
Понт-Одемер, Франція / Фото: Nicolas Nithart
Ілона Шнейдер: “Перших показів ми чекали, як дня народження. Тривожилися, щоб все було технічно досконало, хвилювалися, як аудиторія сприйме кіно, були на зв’язку з організаторами на місцях майже 24/7. І це дало свої плоди”.
Станом на 25 грудня фільм показано у таких містах: Мельбурн (Австралія), Петр (Австралія), Лінц (Австрія), Баку (Азербайджан), Тирана (Албанія), Варна (Болгарія), Софія (Болгарія), Плімут (Велика Британія), Єреван (Вірменія), Пірей (Греція), Батумі (Грузія), Тбілісі (Грузія), Ікаст (Данія), Копенгаген (Данія), Таллінн (Естонія), Герцлія (Ізраїль), Нетанья (Ізраїль), Делі (Індія), Рейк’явік (Ісландія), Більбао (Іспанія), Савона (Італія), Гамільтон (Канада), Пекін (Китай), Рига (Латвія), Клайпеда (Литва), Роттердам (Нідерланди), Утрехт (Нідерланди), Дрезден (Німеччина), Лейпциг (Німеччина), Веллінгтон (Нова Зеландія), Окленд (Нова Зеландія), Берген (Норвегія), Варшава (Польща), Лісабон (Португалія), Порто (Португалія), Кошице (Словаччина), Братислава (Словаччина), Нью-Йорк (США), острів Самої (Тайланд), Будапешт (Угорщина), Гавр (Франція), Понт-Одемер (Франція), Загреб (Хорватія), Брно (Чехія) Женева (Швейцарія), Гетеборг (Швеція), Стокгольм (Швеція).
І покази тривають.
Гавр, Франція / Фото: Nicolas Nithart
Це чіпляє на зовсім іншому рівні
Доктор фізико-математичних наук, випускник фізичного факультету Київського національного університету імені Шевченка, а тепер науковий співробітник центра BCMaterials у країні Басков Віктор Петренко організував показ “Маріуполя. Невтрачена надія” в іспанському Більбао. Каже, що хотів показати людям, який жах відбувається в Україні, та привернути додаткову увагу місцевих. Показ робили двічі у школі Більбао для біженців: глядачами були старшокласники школи, вчителі, батьки та асоціації випускників, в цілому понад 200 людей, третина — українці, дві третини — місцеві. Віктор Петренко каже, що фільм надав війні більше реальності з точки зору іспанців, які такого ніколи не відчували: “Багато хто не міг повірити у справжність війни і вважав, що часто у новинах дають фейки. Фільм зі свідченнями простих маріупольців додав подіям вірогідності та не залишив нікого байдужим. Місцеві зверталися до нас з питанням, як вони можуть допомогти і що зробити для України”.
Кожен показ був субтитрований мовою країни, в якій показувався.
Якщо показ організовувала українська громада, більшість глядачів складали місцеві українці. Дрезденський показ зібрав повний зал на 90 місць, розказує Тетяна Іванченко, керівниця Українського дому в Дрездені, організаторка Українських кіноднів. Прийшли саме українці: “Це був не просто показ, а сеанс колективної психотерапії, де люди переживають свої емоції, або дають волю своїм емоціям. Дивляться на себе збоку. Чують свою історію, розказану чужою людиною. Вірніше, тут, вже немає чужих, тут всі свої. Із колективним болем. Із колективною травмою і домівкою за 2000 кілометрів”.
На мельбурнському показі було приблизно 90% українців і 10% місцевих. У болгарській Варні співвідношення було 55% болгар, переважно молоді, 25% українців та 10% людей інших національностей. Згадує Аліна Орловська, представниця Українського дому у Варні: «Після показу у залі панувала вбивча тиша, що порушувалася схлипуванням, це тривало кілька хвилин. Всі вийшли з мокрими очима, навіть чоловіки. Деякі глядачі висловилися, що не так уявляли собі війну в Україні, у декого відкрилися очі на “братський російський нарід”, а інші зрозуміли, яку свободу несе “руський мір”».
Глядачка індійського показу, українка говорить про те, кіно переконує на іншому рівні ніж новини: “Коли читаєш новини про Маріуполь, коли бачиш фотографії — це чіпляє, але коли дивишся фільм, бачиш людей, які розповідають від себе про це то це чіпляє на зовсім іншому рівні”.
Те, що фільм був максимально наближений до свідчення, без режисерського наративу, діяло ще сильніше. Ірина Козік, перший секретар Посольства України в Болгарії: “Цей фільм розриває душу на шматочки, бо ти розумієш, що це не вигадки режисера, сценариста чи ще кого. Це реальність. Це реальність, в якій Україна живе щодня”.
Емоції були завжди, на кожному показі. Наталія Пошивайло-Таулер: “Люди плакали, не хотіли розходитися, обіймалися, обговорювали. Була одна жінка, яка нещодавно прибула з Маріуполя, багато людей підходили до неї, обіймали. Вона була не в гарному стані, плакала, її трусило”.
Данський глядач: “Надзвичайно сильно, надзвичайно добре зроблений фільм, дуже реалістичний. Я ніколи у своєму житті не переживав нічого подібного. Важко підібрати слова, щоб описати те, що я побачив. Все таке реальне. Таке варварське. Це гірше, ніж я міг собі уявити”.
На лейпцизькому показі було близько 60 людей, половина українців, половина німців. Організаторка показу Христина Козловська, письменниця, культурна менеджерка, стипендіатка Національної бібліотеки Німеччини у місті Лейпциг називає фільм шоковим, хоча він не містить жорстких сцен: “Саме те, що люди особисто і в деталях розповідають про жахливі події свого життя, описують смерть близьких, не може не вражати”.
Лейпциг, Німеччина
Тетяна Іванченко: «Коли я питала у кількох людей, які були на всіх показах, банальне “Як вам?”, то чула, що документальне кіно чіпляє. Це — про фільмування болі, страху і зла. Зла, у якого не уявна пащека, чи сто рук, зла буденного. Буденне зло страшніше за намальоване, кіношне. Але його потрібно показувати, про нього варто говорити, збираючи факти, цифри і свідчення для Гааги».
Стадія флешмобу
Стефан Дальмат організував показ у французькому Гаврі. Він згадує, як побачив реакцію глядачів, коли у залі ввімкнули світло, і сказав собі, що не можна зупинятися, і що якомога більше французів повинні переглянути цей фільм: “Коли я вперше побачив цей документальний фільм, я був в захопленні. Його сила якраз у тому, що він показує лише реальність. Без упередженості, лише простота і невибагливість людських історій”.
Тоді Стефан запросив у ОУП дозвіл просто “для організації показів на території Франції”. Зараз він ще з двома волонтерами, Ольгою та Ніколасом, щодня спілкується з французькими муніципалітетами, переконуючи їх організувати покази в їхніх містах. Окрема задача — пошук кінотеатрів, які могли б безплатно провети захід. Але ця маленька добровільницька команда горда тим, що виконує місію: “Зробити показ у Парижі перед мером і членами Паризької ради — це було б для нас великою перемогою. Ми працюємо над цим і не втрачаємо надії”. Стефан і проактивно пропагує фільм, і допомагає з показами тим, хто має інтерес сам, наприклад, професору історії з Каннського університету, який хоче показати “Маріуполь” своїм студентам. “Я з радістю прийняв його пропозицію, тому що молодь — це аудиторія, до якої потрібно бути особливо уважним. Чим більше вони будуть проінформовані про реальну ситуації, тим більше зможуть аналізувати інформацію і відділяти правду від пропаганди», — переконаний Стефан.
Дискусія після показу у Понт-Одеме, Франція / Фото: Nicolas Nithart
Після брненського показу у жіночому просвітницькому товаристві “Весна” ми отримали ще два запити на показ “Маріуполя. Невтрачена надія”: від вищої спеціалізованої школи Брно (VOŠ) для студентів, і від громади міста Брецлав. Кураторка виставки “Ukraine the cost of freedom” в новозеландському Auckland Museum Катерина Самокіша розповідає, що фільм вразив новозеландців, і менеджери музею попросили зробити ще один перегляд, окремо тільки для персоналу. Тобто покази переходять у стан флешмобу.
Ірина Козік: «Після того, як Посольство анонсувало показ у Варні, почали надходити чисельні питання, чи плануємо ми показ у Софії. І ми вирішили показати цей фільм й жителям болгарської столиці. Показово було те, що майже всі, хто був з нами того вечора, — це болгари. Добре розуміючи, що фільм не з легких, таки прийшли на показ. До завершення фільму із залу не вийшов жоден глядач, жоден! Глядачі не говорили. Це була одна з найразючіших тиш після перегляду фільму, які я чула. Відгуки з’явилися пізніше, тоді, коли люди трішки оговталися та почали викладати свої думки у постах в соціальних мережах, у статтях у болгарських ЗМІ».
Акція емпатії пройшла за підтримки Міністерства закордонних справ України. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба назвав ці покази частиною публічної дипломатії МЗС, і зауважив, що саме такі людяні проєкти дозволяють достукатися до сердець іноземців.
У холі показу у Понт-Одеме, Франція / Фото: Nicolas Nithart
Маруся Трач-Голядик: “Після показу люди тихо сиділи, поки я не почала казати слова подяки. Потім підходили до мене і питали, як можна допомогти. Люди були дуже розчулені, плакали, не могли повірити, що таке можливо в наш час. Фільм показав всім присутнім страх війни… такий, якого ми ніколи не відчували. І такий, що світ обов’язково мусить бачити! Я б хотіла знову показати цей фільм”.
“Як таке може відбуватися у Європі у наші дні?”
Марієке Хіллен з роттердамського міського центру Het Wijkpaleis написав нам після показу у Роттердамі: «Ми мали гарну построзмову під модераторством журналіста NRC Марка Дуурсмі. Зокрема, встало питання: “Що має робити світ зараз? Чого нам усім потрібно навчитися?” Я вважаю, що Нідерланди, можливо, і вся Західна Європа, повинні навчитися частіше робити вибір з етичної точки зору, а не тільки бізнесової». Марієке згадує “цинічне фото” — король Нідерландів Віллем-Олександр випиває з Путіним на Олімпіаді в Сочі. «Зрештою, ми придумали запитання, на яке не отримали відповіді на самому вечорі, але яке ми всі “забрали додому”: як ми можемо зробити так, щоб Україна залишалася в новинах, щоб світ продовжував співчувати, не впадав в апатію, а відчував цю війну як свою?», — продовжує Марієке.
Роттердам, Нідерланди
Щоб не дати світу забути про війну — це була мотивація і організаторки Нью-йоркського показу «Маріуполь. Невтрачена надія» Тетяни Оверіної, PR & Communication strategist, PowerUp, NYC: «Мені дуже хотілося залучити до показу американських журналістів та американську аудиторію. Тому після перегляду фільму ми також організували публічну дискусію із представниками американської інтелектуальної еліти». Показ відбувся 1 листопада на Манхеттені, в модному сучасному комплексі «Scandinavia House» у залі на 170 осіб. «За кілька днів до події квитки розкупили, і не всі змогли туди потрапити. Фільм справив дуже сильне враження. Люди плакали. Багато хто потім ділився, що не міг навіть уявити собі, наскільки жахливими були події, про які було розказано у фільмі». Після фільму була панельна дискусія, яка також схвилювала, глядачі не хотіли розходитися, підходили до учасників панелі та продовжували розмову, розказує Тетяна.
Катерина Самокіша дивилась фільм тричі, і каже, що ридала кожного разу: “Це фільм не просто про війну, він про геноцид нашого народу, який вкотре переживає наша земля. Водночас це фільм про стійкість і про віру в начебто неможливе, про порятунок себе і незламність”.
Обговорення стрічки у Нью-Йорку, США
Наталія Пошивайло-Таулер зізнається, що люди в її австралійській громаді до цього часу говорять про фільм. Христина Козловська каже, що після фільму люди питали, чи буде друга частина фільму.
Так от, друга частина буде. Зараз на етапі монтажу знаходиться другий фільм ОУП з циклу про Маріуполь. Він називається “Маріуполь. Окупація», він розповідає про місяці, коли місто жило під окупацією росіян, і працює над ним та ж знімальна група, що робила “Невтрачену надію”.
До речі, до ОУП написала група перекладачів-волонтерів проєкту TED, запропонувавши допомогу у перекладі субтитрів для нового фільму. І це також відбулося після “Маріуполя. Невтрачена надія”.
Ольга Ваганова, Об’єднання Українських Продюсерів, написано для НВ
